Синдром біженця

Багато хто з нас, вже не перший місяць за кордоном. І майже у всіх, причина одна – війна. Ми вже навіть звикли до своїх емоцій: кількість напружених і стресових подій, які не закінчуються і ми пропускаємо через себе, хвилювання за своїх родичів, які залишились в Україні, за свої домівки, мову, фінанси, невизначеність… Це все, насправді, складно осягнути розумом. І наверх до всього цього — провина. Можливо, з часом стала трохи меншою, але не настільки щоб її не відчувати все рівно. Провину за те, що ми не допомагаємо, думаючи, що якби не треба було стежити за дітьми, ми були б частиною спільної справи. Провину за те, що залишили рідних і коханих вдома… І так, кожен день. Прокидаєшся зранку і сподіваєшся що щось змінилось на краще. А нічого не змінюється…

Ракети прилітають майже в кожне місто в Україні. Відбуваються масовані обстріли. Гинуть люди. А ти відкриваєш стрічку новин і бачиш це…

Починається твій ранок. Ти дивишся куди вони прилетіли, читаєш про кількість постраждалих, дивишся на розбомблені вулиці, переглядаєш коментарі. Ти насправді співчуваєш кожному українцю і шукаєш в переліку цих міст ТВОЄ місто. І молишся, щоб туди не прилетіло. А потім ти його знаходиш. ТВОЄ місто не оминуло.

І що ти робиш в першу чергу? Ти починаєш дзвонити своїм родичам. Батькам, чоловіку, дітям. А якщо вони не беруть слухавку, в тебе починається паніка. А після десятого недозвону – істерика. Ти починаєш дзвонити всім знайомим, щоб дізнатися чи живі твої рідні. А ще, дивишся у вайбер або телеграм. Якщо чоловік годину тому там був, значить живий. А якщо не було з вечора, знову паніка.

Що ми відчуваємо в ці моменти? Ми не сидимо під бомбами, ми не сидимо в метро, ми не кутаємо свою дитину. Чи ми почуваємося добре? Ззовні, ти можеш бути спокійним, можеш навіть посміхатися. І прятати руки, які тремтять. І прятати червоні від плачу очі, які тебе видають. А що відбувається в твоїй душі? Вона чорна. Від страждань, від переживань. Ти відчуваєш біль на рівні фізичного. Ти нічим не можеш допомогти. Нічого не можеш зробити. Ти просто дивишся, дивишся, дивишся. І сивієш…

Я бачила одну жінку, яка від горя посивіла миттєво. Це страшно.

В такі дні, особливо, як було 10 жовтня, коли летіло всюди, я дивилася на нас. Люди спілкувалися, займалися своїми справами, а коли ти до них звертаєшся, вони тебе не чують. Своїми думками вони вдома. Біля своїх рідних. І всі в телефонах. Всі слідкують за новинами.

Із зомбованого стану тебе виводять лише діти і якісь справи. Тобі, біженець, не світить сонце. Ти не можеш радіти, ти весь час в напружені. І як би не намагалися тобі допомагати, на душі в тебе важкий камінь. Ти тихенько плачеш вночі. Майже кожну ніч. Ти довго не можеш заснути. І постійно усвідомлюєш лише одне – ти нічого не можеш вдіяти, ні на що не можеш вплинути, нічим не можеш допомогти і нікого не можеш врятувати. А це чи не найстрашніше, що відчуваємо ми, перебуваючи далеко від дому.

В Міністерстві охорони здоров’я пояснили, що таке «синдром біженця», повідомляє Visit UKRAINE.today. Це одна із можливих реакцій нашого організму на стрес, пов’язаний із переїздом внаслідок воєнних дій. Щоб безпечно адаптуватися до сучасних реалій і мінімізувати наслідки стресу, МОЗ надає такі поради:

• Зосередьтеся на тому, що можете контролювати. Зокрема, дуже важливо концентруватися на створенні найбільш безпечних умов, турботі про близьких і рідних;
• Споживайте лише достовірну інформацію з офіційних джерел. МОЗ не радить переглядати новини цілодобово, адже це підвищує панічні настрої, тривогу та відчуття страху за близьких і себе;
• Критично сприймайте інформацію;
• За можливості дотримуйтеся режиму дня та сну. В умовах війни важко організувати здоровий сон, проте щоразу, коли у вас є можливість поспати, скористайтеся нею;
• Не забувайте рухатися та за можливості виконувати хоча б мінімальні фізичні активності. Наприклад, робіть розминку. Рух допоможе впоратися зі стресом, тривогою та панічними настроями;
• Не забувайте про психологічну підтримку. У важкі часи важливо гуртуватися разом і підтримувати одне одного. Якщо у вас є можливість, будьте на зв’язку з близькими. Якщо такої можливості немає, спілкуйтеся та підтримуйте тих, хто перебуває поруч із вами;
• За можливості допомагайте тим, хто цього потребує. Добрі справи, волонтерство та підтримка інших дозволяють почуватися краще. Наприклад, організовуйте пункти видачі чаю для захисників, віддайте речі першої потреби переселенцям з інших міст, підтримуйте українських захисників, комунікуйте з іноземними друзями про перебіг ситуації в Україні тощо;
• Правильно та глибоко дихайте, рахуйте вдихи та видихи, врівноважуючи їх. Можна спільно співати чи рахувати, щоб зменшити всю стресовість ситуації.

Ми безмежно вдячні всім країнам, які нас прийняли і допомагають. Але ми розкидані по світу.

І у всіх, без винятку, лише одне бажання – повернутися додому. Щоб прокинутися одного світлого ранку і прочитати в стрічці новин – МИ ПЕРЕМОГЛИ!

Юлія Мусташ