Beata Perzanowska
Один мій знайомий, який отримав поранення та дві контузії на війні, повернувся додому. Ще на початку повномаштабного вторгнення росії в Україну, його дружина з двома доньками виїхала закордон. Там вона влаштувала своє особисте життя і повертатися не хоче. А мій знайомий залишився сам, з хворими батьками, проходить реабілітацію і не знає як жити далі. Я дуже хвилююсь за нього, адже його психологічний стан вкрай важкий...
ПТСР ( Посттравматичний стресовий розлад у військових) — це хронічне порушення психічного стану, що може розвинутися після травматичної події, пише Міністерство охорони здоров'я. Одна з найбільш вразливих категорій людей — це ветерани війни.
ПТСР виникає не під час травмуючої події, а у віддалені терміни – після виходу людини зі стану надтяжкого стресу. Латентний період складає, як правило, 2-6 місяців з моменту отримання психологічної травми. Участь у бойових діях впливає на свідомість людини, піддаючи її серйозним якісним змінам. Посттравматичні стресові порушення сприяють формуванню специфічних сімейних відносин, особливих життєвих сценаріїв і можуть впливати на все подальше життя людини.
Психологічні наслідки участі в бойових діях призводять до того, що в умовах вже мирного часу, через загострене почуття справедливості, підвищену тривожність, «вибухові» реакції, що періодично виникають у відповідь на будь-які подразники, депресивні стани, у ветеранів порушується соціальна взаємодія, виникають сімейні конфлікти та проблеми з працевлаштуванням. У таких людей втрачається інтерес до суспільного життя, знижується активність при вирішенні життєвоважливих проблем. Звідси дуже часто виникає питання: «А навіщо взагалі жити»?
Наскільки повною є статистика суїцидів серед військовослужбовців, які перебувають на війні, а також серед демобілізованих, достеменно невідомо.
Ще в 2018 році уповноважений президента України у справах ветеранів Вадим Свириденко зазначав, що офіційно скоєні самогубства обліковуються тільки щодо чинних військовослужбовців, які перебувають у лавах Збройних сил України (ЗСУ). Але кількість самогубств, вчинених ветеранами на ґрунті ПТРС у цивільному житті, ніхто ніколи не облікує.
Міністерство оборони України відмовляється оприлюднювити відповідні статистичні дані, посилаючись на гриф «секретно» щодо поширення такої інформації. Отримати ж дані з реєстру суїцидів серед ветеранів війни, створеного на базі Українського науково-дослідного інституту соціальної судової психіатрії та наркології міністерства охорони здоров'я України, не вдається.
Нажаль, реальна статистика щодо кількості тих, хто вкоротив собі віку через брак психологічної підтримки, в рази більша, ніж можна знайти в данному реєстрі.
Аналіз причин суїцидальних спроб згідно з матеріалами головного психіатра МО України показує, що 50% їх відноситься до конфліктів пов’язаних зі сферою службової діяльності, сімейними проблемами і складністю адаптації; 30% пов’язані з нестатутними відносинами; 20% пов’язані з наявністю у військовослужбовців психічних розладів. Своєчасне знання цих обставин і відповідне реагування на них з боку командирів і товаришів по службі могли б застерегти людей від цього фатального кроку. У більшості випадків суїцидальна поведінка – це «крик про допомогу», який не почули люди, що знаходились поруч. Разом з тим, схильність до самогубства обумовлена і індивідуально типологічними особливостями особистості. Тільки 10% військовослужбовців, що скоїли замахи на своє життя, мали тверде бажання вмерти. Про це свідчать бесіди з військовослужбовцями-суїцидентами, історії хвороб, карні справи щодо фактів самогубств.
Психологи вважають, що суїцидальна поведінка військовослужбовців в першу чергу зумовлена їхніми певними індивідуально-психічними, нейрофізіологічними та іншими рисами. Тому розпізнати схильність до ПТСР офіцери-вихователі, психологи та інші фахівці мають ще у курсантів.
А от безпосередніми організаторами роботи щодо профілактики самогубств у військовій частині є командир, заступник командира з виховної роботи, начальник медичної служби. Профілактика суїцидальної поведінки є надзвичайно різноплановою і включає в себе велику кількість структурних елементів.
Однак, головною ланкою у вирішенні питання «бути чи не бути» все ж такии є сам військовослужбовець, від його особистості залежить, як поведе він себе в кризовому психічному стані, який вибір зробить, зустрівшись із труднощами, і чи не здасться він під впливом тривалих обставин, що травмують психіку.
Ще в 2019 році для підтримки ветеранів в Україні запустили соціальний проект «Тільки живи», спрямований проти суїцидів серед військових та ветеранів. В 2023 році це став «Київський обласний центр допомоги учасникам бойових дій, особам з інвалідністю внаслідок війни, які брали участь в антитерористичній операції/ операції об’єднаних сил та їх сім’ям».
«Тему самогубств серед воїнів на фронті та після повернення з війни особливо не обговорюють. Самі бійці та ветерани кажуть, що на війні їм простіше, там чітко знаєш, хто твій ворог і що ти маєш робити. Повертаючись додому, воїни стикаються з байдужістю, неповагою, іноді хамським ставленням до себе. Це все впливає на їх психологічний та моральний стан, призводить до суїцидальних настроїв. Тому ми працюємо для них, на випередження, на допомогу» - говорить засновник центру Володимир Мостовий.
Попередження та усунення суїцидальних дій серед військовослужбовців є складною соціально-психологічною проблемою, тому вона не має простого та швидкого вирішення. У цьому мають бути задіяні всі можливості, визначені та затверджені соціальні програми, залучені необхідні кошти на їх виконання.
Також вкрай важливо не забувати і про роль суспільства у процесі адаптації ветеранів до цивільного життя. Одна із задач активного громадянського суспільства і полягає у побудові цього діалогу між людиною та спільнотою. Адже ветеран - це не тільки «продукт війни», а й частина цього самого суспільства.
Юлія Мусташ
Napisz komentarz
Komentarze